як я ставлюся до тих хто цурається свого роду свого народу. Твір

красується золотими сережками ліщина і на пригрітих сонцем галявинах випинаються молодими соковитими стрілами трави. У таку пору я поспішаю в ліс. Поспішаю в гості до самої весни. Ранок теплий, сонячний. Дихає свіжістю земля. Ніколи ліс не пахне так солодко і терпко, як у цю вранішню годину. Сльозяться крихітні струмки, шукають дорогу до річечки. Ліс живе передчуттям зеленої повені листя і трав. Він посвітлішав, виграє новими кольорами, звуками. Чуєте, з вільшаника долинає голосна пісня: при-ди-кум... чай-пить... чай-пить... Хто ж це запрошує випити чаю? Та це ж співочий дрізд! Він зовсім недавно повернувся з далекої Африки і тепер спішить повідомити про це ніжними трелями. Дрозда підтримують і зяблик, і шпак. Вони також радіють, повернувшись до рідного лісу. Синиця, яка ніколи не бачила заморських земель, дивиться на них з особливою заздрістю. А от вівсянка і досі не йме віри, що настала весна. Сидить на сосновій гілці і все перепитує: «Чи це так? Чи це так?» «Так, так, так», - відповідає їй дятел. «Угу, угу», - підтакує кільчаста горлиця. Здається, пернате населення лісу шаленіє від п'янкого повітря, світла, тепла. Йду лісовою стежкою і скрізь бачу прикмети весни. Серед чагарників пурхає метелик-кропив'янка. На його крильцях - справжня веселка: чорні, жовті, коричневі розводи на червоному тлі, блакитна мережка. І раптом не стало метелика. Де ж він подівся? Ага, сів на торішню траву, склав крильця і став непомітним. Гарно замаскувався. А коли розгорнув крильця - у повітря знов злетіла барвиста квітка. Побачив я і сонечко. Воно сиділо на сухому стеблі деревію і ніяк не могло відважитись на політ, хоч і піднімало червоні з чорними цятками надкрилля. Узяв я комашку в долоню і зігрів своїм диханням. Сонечко розправило крильця і зникло з очей. А в траві під кущем ліщини затаїлося зайченя: і, не ворухнулось, коли я обережно пройшов мимо. Цілий день бродив я весняним лісом. А під вечір зяблик попередив мене: збирається на дощ. На гарну погоді він співає веселу пісеньку, а перед дощем починає одноманітно рюмити. Точна прикмета. Ще жодного разу не підвів мене пернатий барометр*. Що ж, пора йти додому. (357 слів)За Степаном Мацюцьким *Барометр – прилад для вимірювання атмосферного тиску. 6. відшукай і випиши з твору слова, якими автор описує: Осоку - … , ліщину - …, траву - …, метелика - …. . 7. Постав і запиши два запитання за змістом твору. 1) 2) 8. Поміркуй і запиши, чому твір Степана Мацюцького «В гостях у весни» має таку назву. Запропонуй свій заголовок.

На Десні — повінь. Навколо вода, берегів не видно. Верби у воді стоять, гілля полощуть. Поміж вербами човен пливе. А в човні — Тетянка з татом.
Над водою, на вербовій гілці, пухова рукавичка гойдається.
— Хтось рукавичку на вербу закинув! — дивується Тетянка.
— То ремезкове гніздо. Маленький ремезок, непринадний, а бач, який майстер! — розповідає тато.
Біля човна щось довге й зелене зблиснуло, аж вода завирувала.
— Ой, чи не крокодил! — злякалася Тетянка.
Тато голосно засміявся, аж луна покотилася.
— Це щука ганяє.
За вербами — невеличкий острівець, наче круглий столик.
— Отут і нарвемо щавлю, — прип’яв тато човна до корча. — 3 молодим щавликом борщ смачний!
Тетянка рве щавель у торбинку і раптом — до тата:— Заєць! Он там, у кущі! Заєць зіщулився, тремтить, але не тікає. А куди ж йому тікати?
— До ранку острівець затопить повінню. Так що поїхали, вуханю, з нами, — примовляв тато, несучи зайця до човна.
Коли перепливали повноводу Десну, заєць притиснувся до Тетянки, а вона його полою плащика прикрила.
— Тату, ми вуханя додому заберемо? — питалася тата. — Буде з кролями жити...
— Еге, в клітці ніби затишніше. І їжі досхочу дають. Але заєць — не кріль. Йому воля треба, роздолля, — тато налягав на весла і розмовляв з Тетянкою.
Тут човен ткнувся носом у берег. Заєць повів туди?-сюди косими очицями, та як чкурне до лісу! Тільки смуга лягла.

Ріс собі на світі хлопчик. І дуже люди того хлопця любили, бо умів
він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи, коли
можна було трохи спочити, сходилися старі й малі послухати пісню. Кожен,
хто чув хоч раз той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив
живу воду з цілющого джерела. Співав хлопець про сонце, про квіти-трави,
про землю. І кожна його пісня славила рідний край. Ті пісні хлопчина
складав сам. А коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що
все те — від квітів, дерев, води, птахів та звірів.
Якось прийшло в цей край лихо. Про співучого хлопчика прочули злі
вороги й вирішили викрасти його. Темної ночі, коли він наслухав пісню
місячного сяйва, щоби потім переспівати його людям, схопили вони його й
понесли в свої землі. Володар тої країни хотів мати співучого раба. Та
хлопець йому не співав. Просили його — мовчав, били — мовчав. Тільки
одного разу, змучений вкрай, завів тужну-тужну пісню. Від тої пісні
німіли люди, а каміння плакало. Була вона про розлуку з рідною стороною.
Злий володар наказав відвезти хлопчика в його землю і, якщо він там
співатиме, убити. Тільки-но ступив хлопчик на рідну землю, одразу в
нього вирвалася пісня.
Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря,
але шабля свиснула в повітрі, а хлопця не стало. Лише в зеленій траві
застрибало маленьке чорненьке створіння. І задерикувато заспівало.
Відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни. їхні пісні
славлять рідну землю, звеселяють смутних. А хто понад усе любить
батьківщину, той чує в пісні маленького цвіркуна слова про красу нашої
землі.