заголовки до текста осінній клопіт

-Немов з-під землі виріс,
-Остовпіти з подиву,

Осінь-маляр із палітрою пишноютихо
в небі кружляє
,осипає красою розкішною.

Там розсипа вона роси сріблисті,
Там тумани розливає,
Ліс одягає у шати барвисті.

Ліс обливає кольорами дивними,
Ніжно сміється до вітру,
Грає цілунками з ним переливними.

Фарби рожеві, злотисті, червоні,
Срібно-блакитне повітря...
Ніжні осінні пісні тиходзвонні!

На Десні — повінь. Навколо вода, берегів не видно. Верби у воді стоять, гілля полощуть. Поміж вербами човен пливе. А в човні — Тетянка з татом.
Над водою, на вербовій гілці, пухова рукавичка гойдається.
— Хтось рукавичку на вербу закинув! — дивується Тетянка.
— То ремезкове гніздо. Маленький ремезок, непринадний, а бач, який майстер! — розповідає тато.
Біля човна щось довге й зелене зблиснуло, аж вода завирувала.
— Ой, чи не крокодил! — злякалася Тетянка.
Тато голосно засміявся, аж луна покотилася.
— Це щука ганяє.
За вербами — невеличкий острівець, наче круглий столик.
— Отут і нарвемо щавлю, — прип’яв тато човна до корча. — 3 молодим щавликом борщ смачний!
Тетянка рве щавель у торбинку і раптом — до тата:— Заєць! Он там, у кущі! Заєць зіщулився, тремтить, але не тікає. А куди ж йому тікати?
— До ранку острівець затопить повінню. Так що поїхали, вуханю, з нами, — примовляв тато, несучи зайця до човна.
Коли перепливали повноводу Десну, заєць притиснувся до Тетянки, а вона його полою плащика прикрила.
— Тату, ми вуханя додому заберемо? — питалася тата. — Буде з кролями жити...
— Еге, в клітці ніби затишніше. І їжі досхочу дають. Але заєць — не кріль. Йому воля треба, роздолля, — тато налягав на весла і розмовляв з Тетянкою.
Тут човен ткнувся носом у берег. Заєць повів туди?-сюди косими очицями, та як чкурне до лісу! Тільки смуга лягла.