плииз помогите!!! продовжте розпочату думку: "Сіла пісень Марусі Чурай полягає в їх..."

Юность мого серця;
Розпустила душа крила;
Пісня ллється, ллється...
Куліш

XIV

Так! тільки божество бува таке блаженне!

З любові я святий!.. святе моє кохання!

І де ж на світі є хтось інший, окрім мене,

Щоб мав такі, як я, шляхетні почування?



Хай скептики речуть: "Є тисячі!

стидався б!
Твої чуття ні кращі, ані гірші..."

А я, мов гімназист, що вперше закохався,

Із пафосом пишу наївно щирі вірші.

XV

а

І весело, і страшно...

І радощі, і сум...

Затемнюється розум

З усяких п'яних дум.



Що ж діється зо мною?

я в пеклі чи в раю? -

Та ні! Я загадався

Про милую свою!



Невже ж таки направду

Мене кохаєш ти?

Невже ж на світі долю

Я зміг-таки найти?

б

Літав соловейко в рожевий городчик,

Кохав-бо він рожу.

А поруч коханки він навіть не бачив

Тернину негожу.



Та знудилась квітка од птащиних співів, -

Їй щирості хтілось,

Відради, розваги... І от - до тернини

Вона прихилилась.



Щасливеє терня спершу аж боялося

Долі такої...

Чи треба розказувать повість кохання

Мойого та Зої?

в

Сидю я в самотині,

Та не з журбою:

Якщо мене ти любиш,

То ти зо мною.



Ні лащень, ні обіймів

Мені не треба:

Я ж знаю: ти кохаєш, -

І я - цар неба.

г

Жахавсь я любові, - гадав, що кохання

Нам працю спиняє

Аж бачу я, любко, що й крихітки правди

У тому немає.



Тебе ж я кохаю, а чую, о в мене

Подужчали руки;

Ще більше душа моя лине до світла

Знаня і науки.

д

Дивись на тую зірку: -

Ото моя.

А поруч неї друга:

Ото твоя.



В тих зорях ми й по смерті

Зійдемся знов,

І знову нам засяє

Свята любов.

е

Мій краю! за тебе прийнять не лякаюсь

Найгіршого лиха,

Бо всякеє горе, недоля, скорбота

Тепер мені втіха.



Дурниця всі рани й душевні, й тілесні,

З нудьгою чи з кров'ю:

Бо знаю я, серце, що всі мої болі

Погоїть любов'ю.

XVI

Так пишуть школярі... А що ж робити:

Я знов дитина!

Рефлексіє, щезай! бо час - радіти:

Така година!

XVII

Гей, вінок,

Кучерявий од квіток!

З рожі квіт

Закохавсь під гіацинт.



Ой, не білая ж то рожа:

Біла жіночка, хороша.

Гіацинт, що так навис, -

Пасма темних кіс.



Море, грай!

Білий замок обмивай.

Хвиля йде, -

Білий замок аж гуде.



Ой, не синяя ж то хвиля,

А хвилястая мантилля;

Мармуровий замок звуть

Білосніжна грудь.

XVIII

Серенада

Лягає тінь вечірняя

На небо голубе...

Зійди ж, моя ти зіронько,

Я жду, я жду тебе!



Щебечуть між бананами

Співці солодких мрій...

Заждавсь я, сива горлинко!

Виходь, виходь мерщій!



Затишную альтаночку

В лавровому саду

Я вистелив трояндами

І жду, фіалко, жду!

XIX

(З Гете)

Я покинув хату любки

І ступаю тихо вниз

Серед сутінку нічного

У густий, розлогий ліс.



З-поза гілля ллється місяць;

Вітерець не шелестить;

А з похилених берізок

Свіжий ладан капотить.



Скільки щастя й осолоди

Я з такої ночі п'ю!

Скільки тихої відради

В душу лащиться мою!



Ну, й чого б іще бажати! -

А зачув би любчин клич, -

Дав би тисячу тих нічок

За єдину з нею ніч.

XX

(Іспанський романс)

З-поза срібного туману

Хвиля срібного фонтану

Плеще та бринить...

Сад дрімає... Тиша... Темно...

Чи не тінь отам таємно

Ледве шелестить?!



Бачу постать... Легкість стану...

Так! се ти, моя гітано!

Серцем чую я!

Довго ждав я, повний муки...

О! впади ж мені на руки,

Милая моя!..

ХХІ

Гарячий шепіт з-поміж листя,

Із полутьми.

Під виноградною лозою

Сиділи ми.




У якому році написав Агатангел Кримський "Святе кохання"?