дерева восени жовті,мов

будь ласка

не потр1бно..просто невеличкий роздум* Будь ласка*

усякий минав,

І ніхто не пізнав діаманта того.

Йшли багато людей і топтали його.

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,

І в пилу на шляху діамант він найшов.

Камінець дорогий він одразу пізнав,

І додому приніс, і гарненько, як знав,

Обробив, обточив дивний той камінець,

І уставив його у коштовний вінець.

Сталось диво тоді: камінець засіяв,

І промінням ясним всіх людей здивував,

І палючим огнем кольористе блищить,

І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,

І мислива рука її з пилу взяла.

Полюбила її, обробила її,

Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу, ввела,

І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.

І на злість ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

Хай же ті вороги поніміють скоріш,

Наша ж мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!

Заграло, запінилось синєє море,І буйнії вітри по морю шумлять,І хвиля гуляє, мов чорнії гориОдна за другою біжать.Як темная нічка, насупились хмари,В тих хмарах, мов голос небесної кари,За громом громи гуркотять. І грає, і піниться синєє море.Хтось човен на море пустив,Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,Од берега геть покотив;Качається, бідний, один без весельця.Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!Чого він під бурю поплив? Ущухнуло море, і хвилі вляглися;Пустують по піні мавки;Уп'ять забіліли, уп'ять простяглисяПо морю кругом байдаки;Де ж човен дівався, де плавле, мій милий?Мабуть, він не плавле, бо онде по хвиліБіліють із його тріски. Як човнові море, для мене світ білийІзмалку здавався страшним;Да як заховаться? не можна ж вік цілийПробути з собою, одним.Прощай, мій покою, пускаюсь у море!І, може, недоля і лютеє горе .Пограються з човном моїм.